Письменник живе в Городищі
Городищина має надзвичайно глибокі літературні традиції. Імена одних земляків - творців художнього слова - нам давно відомі, вони стали хрестоматійними. Інших тільки-но відкриваємо, повертаємо із забуття, деякі ще чекають своїх дослідників.
Не завжди однаково вдалою була творча доля майстрів пера. Були часи, коли видрукувати збірку власних творів могли тільки ті «кому слід», інші навіть і мріяти не сміли про книгу із власним прізвищем на обкладинці. Тепер опублікувати будь-що не проблема, були б кошти на папір і друкарню, а це теж неабияке гальмо у розвитку літературного процесу. Але як раніше, так і нині вірні служителі літератури долають усі перепони, щоб донести до читачів свої перетворені у абзаци й рими емоції та почуття, аби зігріти земляків теплом гарячим свого серця.
Споконвіку Городищина славилася своїми талановитими людьми. На цій благодатній землі зростали майбутні науковці і художники, композитори й високого рівня спортсмени. Та найщедріша вона на майстрів художнього слова - письменників. Тихі води Вільшанки, буй-нотраві луки та зеленолисті ліси завжди творчо надихали поетів та прозаїків, нашіптували їм чарівні рядки високого слова, які, в свою чергу, спліталися у вірші, оповідання, п'єси, гуртувалися у книги.
І ось ще на одну перлину українського слова стало більше на землі городищенській. Свою збірку усмішок під назвою «Реальна власність» видав Володимир Григорович Чос. У анотації зазначено: тонкий гумор, сатира, сарказм висвітлює навколишні життя і спонукає читача до роздумів. Книжка вмістили 34 чудових усмішки, які справді спонукають не лише посміхатися, а й досить серйозно замислюватися над тим, що нас оточує і як його сприймати чи оцінювати. Гумор в усмішках, і це важливо, не штучний, а простий, народний, отож зрозумілий та доступний і старому, і малому.
Так, незвичайний, рідкісний на сьогодні жанр обрав добродій Володимир, адже усмішки зараз не в моді. Ні, читач таке неабияк полюбляє, а от письменники - чи то через економічні негаразди, чи ще з якихось інших причин, частіше звертаються до «серйозних» жанрів та тем. Забуваючи при тому, що саме гумор та сатира найефективніший засіб викорінення будь-якого суспільного зла. І все ж, ближче до «тіла», а, отже, про самого автора.
Хто ж такий той Володимир Чос? Ні, доцільніше буде поставити запитання так: чи знайдуться ще такі люди у місті, у районі, а то й в області, які не чули це прізвище?.. Навряд чи. Адже за десяток останніх літ воно стало просто таки легендарним. Перш за все ним багаті газетні шпальти, адже перед тим, як збірка побачили світ, більшість усмішок було надруковано у «Сільських вістях», «Черкаському кур'єрі», газеті «Село і люди», «Новій добі»... І все ж першим східцем на шляху до визнання (що нам особливо приємно), звісно, став рідний (принаймні так його називає сам автор) «Вісник Городищини». Адже саме його сторінки засвідчили становлення Володимира Чоса від перших спроб пера до теперішніх досконалих, відшліфованих творів. Хоч починалося все з карикатур.
Малювати подобалося Володі з дитинства. Через хворобу, яка зробила його неходячим, хлопчик шукав заняття по силі. Найбільше любив малювати карикатури. Гортав сторінки «Перця», сміявся над сатиричними малюнками «Сільських вістей».
У районці також щосуботи друкували гумористичну сторінку, частими гостями якої були карикатури Володимира Стадника та Бориса Сироти. Хлопчина бачив, що його роботи нічим не поступаються майстрам районного рівня, але посилати свої малюнки в редакцію не наважувався. Проте мамі, Галині Петрівні, хотілося, щоб син знайшов для себе ту віддушину, яка зветься сенсом життя. Отже, взявши блокнот з малюнками, вирішила запропонувати газеті. Тодішній редактор Катерина Трохимівна Матвійко, побачивши доробок юного обдарування, запевнила, що його місце саме на сторінках «Колгоспних ланів». Відтоді Володині малюнки дуже й дуже часто смішили наших читачів. Між іншим, і до сліз. І так, може, було б і досі, коли б кардинально не змінилося наше життя, а з ним і наша газета, 3 повальним обезціненням карбованця, чомусь так трапилося, що зовсім обезцінилися в районці гумор і сатира. Газети почала виходити не тричі, як то було раніше, а тільки два рази на тиждень, безвісти зникла рубрика «Веселе перо художника». Юний автор карикатур сприйняв цей факт досить болісно, адже, крім цікавого заняття. його позбавили того символічного невеликого, але такого потрібного в його ситуації, гонорару. Оті двадцять-тридцять карбованців, перші зароблені власноруч гроші, були устократ дорожчі навіть тих, які випадає заробити нині.
Юнак почав шукати собі інше захоплення, але обов'язково пов'язане з творчістю. Будучи постійним читачем районки, він захоплювався умінням кореспондентів творити художнє слово, влучно висловлюватися на газетних шпальтах. Хотілося спробувати й самому, та не наважувався, недооцінюючи власні літературні здібності. І все ж... Першою усмішкою був «Репортаж із сільського стадіону», відіслав у редакцію районки
- Моя писанина, - з посмішкою розповідає Володя, - потрапила в руки кореспондента... Це зараз я знаю, що таке рецензія, журналістська правка, а тоді ще... Кореспондент розібрав мій допис по деталях, сорок хвилин навчав, як краще було б написати той чи інший абзац. Слухаючи усе те, за голову брався від сорому, думав, куди я, нездара, поткнувся. А лекцію свою журналіст закінчив словами: «Загалом, Володю, добре, продовжуйте втому ж дусі». А через тиждень перший мій твір читали кілька тисяч передплатників газети, усвідомлювати це було дуже приємно...
Відтак, усмішка за усмішкою, і назбирався у Володі чималий літературний доробок. Окрім гумористичних творів почав захоплюватися й написанням історичних матеріалів. А трохи згодом він вирішив зайнятися журналістикою «всерйоз». Крім того, що був постійним дописувачем «Вісника Городищини», став штатним кореспондентом «Нової доби».
У літературних колах, - продовжує свою розповідь Володимир, - вже довгі десятиліття точаться суперечки: як впливає журналістика на красне письменство? Ті «акули пера», які віршів, оповідань, повістей, романів не пишуть (та не дуже й читають) переконані, що негативно. Мовляв, коли весь робочий день мусиш писати про буряки, погані дороги, холод у квартирах та сміття під вікнами, перестаєш відчувати смак до ліричного слова. Тут і муза являється вже не в образі грайливої юнки з арфою, а привидиться дебела тітка в оранжевому жилеті з іржавим льодорубом в мозолистих руках. Що така пані романтичне нашепче?
Як бачите і тут добродій Чос не може без жартів.
Задумом видати свою книжку загорівся Володя. Але якщо півтора десятиліття тому це було відносно нескладно, а автора чекало б не тільки визнання, а й гонорар, то сьогодні публікуватися - дороге задоволення. Довелося шукати спонсорів. Збирав буквально по крихті: допомогли і директори підприємств, і підприємці. Звернувся і до голови Городищенської райдержадміністрації, в якого знайшов і розуміння, і підтримку.
Володя зізнається, що взявши в руки перший примірник, не повірив. що то витвір його рук.
Кому ж завдячує своїм успіхом прозаїк гумористичного жанру? Звісно, у першу чергу, своїм батькам.
Кожна людина - це особистість, яку Бог створив як картину - шедевр, єдину в своєму роді, і кожного Творець випробовує по-різному. Людина визначається не тим, стоїть вона чи сидить, а тим, яка вона особистість і які її вчинки. Володя Чос - це особистість. Він - письменник.
Я. Прокопенко
Володимир Григорович Чос (28 червня 1971, Черкаси) - український журналіст, письменник і краєзнавець, живе у м. Городище Черкаської області, власний кореспондент черкаської обласної газети «Нова Доба», редактор районної газети «Вісник Городищини», публікується в парламентській газеті «Голос України» та інших виданнях. Є автором низки краєзнавчих, історичних праць, художніх оповідань, гуморесок. Лауреат премій ім.С.С.Гулака-Артемовського, ім.П.П.Чубинського та ім.Михайла Максимовича. Почесний громадянин м.Городище, Член Національної Спілки журналістів України та Національної Спілки краєзнавців України.
.jpg)