top of page

Письменник живе в Городищі

 

     Городищина  має  надзвичайно  глибокі  літературні традиції. Імена одних  земляків - творців художнього  слова - нам  давно відомі, вони стали хрестоматійними. Інших  тільки-но відкриваємо, повертаємо із забуття, деякі ще чекають своїх дослідників.

 

     Не завжди  однаково  вдалою була творча доля  майстрів пера. Були часи,  коли видрукувати збірку  власних творів могли тільки  ті «кому слід», інші навіть і мріяти не сміли про книгу із власним прізвищем на обкладинці. Тепер опублікувати будь-що не проблема, були б кошти на папір і друкарню, а це теж  неабияке гальмо у розвитку літературного процесу. Але як раніше, так і нині вірні служителі літератури долають усі перепони, щоб донести до читачів свої перетворені у абзаци й рими емоції та почуття, аби зігрі­ти земляків теплом гарячим свого серця.

 

    Споконвіку Городищина славилася своїми талановитими людьми. На цій благодатній землі зрос­тали майбутні науковці і художники, композитори й високого рівня спортсмени. Та найщедріша вона на майстрів худож­нього слова - письмен­ників. Тихі води Вільшанки, буй-нотраві луки   та зеленолисті ліси зав­жди твор­чо надихали по­етів та про­заїків, нашіпту­вали їм чарівні рядки високо­го сло­ва, які, в свою чергу, спліталися у вірші, оповідання, п'єси, гуртувалися у книги.

     І ось ще на одну перлину украї­нського слова стало більше на землі городищенській. Свою збірку усмішок під на­звою «Реальна власність» видав Володимир Григорович Чос. У ано­тації зазначено: тонкий гумор, сатира, сарказм висвітлює навколишні життя і спонукає читача до роздумів. Книжка вмістили 34 чудових ус­мішки, які справді спо­нукають не лише посміхатися, а й досить серйозно замислюватися над тим, що нас оточує і як його сприймати чи оцінювати. Гумор в ус­мішках, і це важливо, не штучний, а простий, на­родний, отож зрозумі­лий та доступний і ста­рому, і малому.

     Так, незвичайний, рідкісний на сьогодні жанр обрав добродій Во­лодимир, адже усмішки зараз не в моді. Ні, чи­тач таке неабияк полюб­ляє, а от письменники - чи то через економічні негаразди, чи ще з яки­хось інших причин, час­тіше звертаються до «серйозних» жанрів та тем. Забуваючи при тому, що саме гумор та сатира найефективніший засіб викорінення будь-якого суспільного зла. І все ж, ближче до «тіла», а, отже, про са­мого автора.

     Хто ж такий той Во­лодимир Чос? Ні, до­цільніше буде поставити запитання так: чи знай­дуться ще такі люди у місті, у районі, а то й в області, які не чули це прізвище?.. Навряд чи. Адже за десяток ос­танніх літ воно стало просто таки легендар­ним. Перш за все ним багаті газетні шпальти, адже перед тим, як збірка побачили світ, більшість усмішок було надруковано у «Сільських вістях», «Черкаському кур'єрі», газеті «Село і люди», «Новій добі»... І все ж першим східцем на шляху до визнання (що нам особливо приємно), звісно, став рідний (при­наймні так його називає сам автор) «Вісник Городищини». Адже саме його сторінки засвідчили ста­новлення Володимира Чоса від перших спроб пера до теперішніх досконалих, відшліфованих творів. Хоч починалося все з карикатур.

     Малювати подобалося Володі з дитинства. Через хворобу, яка зробила його неходячим, хлопчик шу­кав заняття по силі. Най­більше любив малювати карикатури. Гортав сто­рінки «Перця», сміявся над сатиричними малюнками «Сільських вістей».

     У районці також щосубо­ти друкували гумористич­ну сторінку, частими гос­тями якої були карикату­ри Володимира Стадника та Бориса Сироти. Хлоп­чина бачив, що його ро­боти нічим не поступа­ються майстрам районно­го рівня, але посилати свої малюнки в редакцію не наважувався. Проте мамі, Галині Петрівні, хотілося, щоб син знай­шов для себе ту віддуши­ну, яка зветься сенсом життя. Отже, взявши блокнот з малюнками, вирішила запропонувати газеті. Тодішній редактор Катерина Трохимівна Матвійко, побачивши до­робок юного обдаруван­ня, запевнила, що його місце саме на сторінках «Колгоспних ланів». Відтоді Володині малюн­ки дуже й дуже часто смішили наших читачів. Між іншим, і до сліз. І так, може, було б і досі, коли б кардинально не змінилося наше життя, а з ним і наша газета, 3 повальним обезціненням карбованця, чомусь так трапилося, що зовсім обезцінилися в  районці гумор і сатира. Газети по­чала виходити не тричі, як то було раніше, а тільки два рази на тиждень, безвісти зникла рубрика «Ве­селе перо художника». Юний автор карикатур сприйняв цей факт досить болісно, адже, крім цікавого заняття. його позбавили того символічного не­великого, але такого по­трібного в його ситуації, гонорару. Оті двадцять-тридцять карбованців, перші зароблені власно­руч гроші, були устократ дорожчі навіть тих, які випадає заробити нині.

     Юнак почав шукати собі інше захоплення, але обов'язково пов'язане з творчістю. Будучи постійним читачем районки, він захоплювався умі­нням кореспондентів тво­рити художнє  слово, влучно висловлюватися на га­зетних шпальтах. Хотіло­ся спробувати й самому, та не наважувався, недооцінюючи власні літера­турні здібності. І все ж... Першою усмішкою був «Репортаж із сільського стадіону», відіслав у редакцію районки

   - Моя писанина, - з посмішкою розповідає Володя, - потрапила в руки кореспондента... Це зараз я знаю, що таке ре­цензія, журналістська правка, а тоді ще... Корес­пондент розібрав мій до­пис по деталях, сорок хви­лин навчав, як краще було б написати той чи інший абзац. Слухаючи усе те, за голову брався від сорому, думав, куди я, нездара, по­ткнувся. А лекцію свою журналіст закінчив слова­ми: «Загалом, Володю, добре, продовжуйте втому ж дусі». А через тиждень перший мій твір читали кілька тисяч передплат­ників газети, усвідомлюва­ти це було дуже приємно...

     Відтак, усмішка за ус­мішкою, і назбирався у Володі чималий літера­турний доробок. Окрім гумористичних творів по­чав захоплюватися й напи­санням історичних мате­ріалів. А трохи згодом він вирішив зайнятися жур­налістикою «всерйоз». Крім того, що був постійним дописувачем «Вісника Городищини», став штатним кореспон­дентом «Нової доби».

     У літературних ко­лах, - продовжує свою розповідь Володимир, - вже довгі десятиліття то­чаться суперечки: як впливає журналістика на красне письменство? Ті «акули пера», які віршів, оповідань, повістей, романів не пишуть (та не дуже й читають) переконані, що негативно. Мовляв, коли весь ро­бочий день мусиш писа­ти про буряки, погані дороги, холод у кварти­рах та сміття під вікна­ми, перестаєш відчувати смак до ліричного сло­ва. Тут і муза являється вже не в образі грайли­вої юнки з арфою, а при­видиться дебела тітка в оранжевому жилеті з іржавим льодорубом в мозолистих руках. Що така пані романтичне нашепче?

     Як бачите і тут доб­родій Чос не може без жартів.

     Задумом видати свою книжку загорів­ся Володя. Але якщо півтора десятиліття тому це було відносно нескладно, а автора че­кало б не тільки визнан­ня, а й гонорар, то сьо­годні публікуватися - дороге задоволення. До­велося шукати спон­сорів.      Збирав буквально по крихті: допомогли і директори підприємств, і підприємці. Звернувся і до голови Городищенської райдержадміністрації, в якого знайшов і розумі­ння, і підтримку.

     Володя зізнається, що взявши в руки пер­ший примірник, не повірив. що то витвір його рук.

     Кому ж завдячує своїм успіхом прозаїк гуморис­тичного жанру? Звісно, у першу чергу, своїм батькам.

     Кожна людина - це особистість, яку Бог створив як картину - шедевр, єдину в своєму роді, і кожного Творець випробовує по-різному. Людина визначається не тим, стоїть вона чи си­дить, а тим, яка вона особистість і які її вчин­ки. Володя Чос - це осо­бистість. Він - пись­менник.

                                                                                             Я. Прокопенко

   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

    Володимир Григорович Чос (28 червня 1971Черкаси) - український журналіст, письменник і краєзнавець, живе у м. Городище Черкаської області, власний кореспондент черкаської обласної газети «Нова Доба», редактор районної газети «Вісник Городищини», публікується в парламентській газеті «Голос України» та інших виданнях. Є автором низки краєзнавчих, історичних праць, художніх оповідань, гуморесок. Лауреат премій ім.С.С.Гулака-Артемовського, ім.П.П.Чубинського та ім.Михайла Максимовича. Почесний громадянин м.Городище, Член Національної Спілки журналістів України та Національної Спілки краєзнавців України.

Презентация Microsoft PowerPoint (2).jpg
bottom of page