Головне, що має вміти письменник, — обертати ті почуття, котрі він переживає, на ті, котрі він хоче викликати.
Альбер Камю
Уривок з книги "Городище: велика історія маленького міста"
У зеленій колисці лісів, серед мальовничих гір-кучугур, над тихоплинною Вільшанкою, правою притокою Дніпра, розкинулось Городище. Розмаїта і чарівна красою природа городищенської землі. Цей куточок, маючи складний рельєф, надзвичайно багатий барвистими пейзажами — гори, ліси, діброви, балки, річка, струмки і струмочки... А поміж сонячних водограїв — смарагдове шумовиння садів, про які мріяв безсмертний Л.П. Симиренко. У глибині віків, у безмежній далечі сторіч починається історія нашого краю і, зокрема. Городища.
Місто виросло на терені давнього поселення — городища. За Київської Русі поняття "город" означало не тільки місто-укріплення, ай землі, що до нього прилягали. Заселення давньої Городищини почалося ще з кам'яного віку. Про це свідчать рештки стоянок і поховань, знайдених археологами у відкладах глини на значній глибині. Городище цілком може вважатись найдревнішим містом Черкаської області, адже відомо, що перші городища на цій території з'являються у VПІст дон.е. (А.И. Тереножкин "Предскифский период на Днепровском Правобережье") Зважаючи на те, що назва міста фактично є назвою фортеці, тобто го-родища, його вік може бути набагато більшим.
Найбільш імовірною датою заснування Городища є літо чи осінь 1049 р., коли за "Повістю временних літ" князь Ярослав розпочав будівництво фортифікаційної системи. Знаходимо цю дату заснування Городища і в польських географічних словниках. Виходячи.з таких міркувань, можна вважати, що наше місто засноване у 1049 році. Виросло воно на терені давнього поселення, складалося колись з дитинця, обнесеного частоколом, водних перешкод, торговиці, окольного або ремісничого передмістя. У 1527 році було спалене монголо-татарами і відродилося з попелу лише через 106 років.
Тяжкі були то роки. Розвивалося місто повільно. Землі родили погано, селяни жили бідно, хоч своєю працею давали великі прибутки власнику Конецпольському.
Та не лише татаро-монгольська навала та польське панство визискувало наші землі. З попелу і руїн місто відроджувалося декілька разів, але завжди залишалося етнографічним центром (формування слов'янства, української нації, джерелом українського державництва та козацтва.
Після возз’єднання Правобережної Україниз Лівобережною в старій Росії 1793 року Городище стало волосним центром Черкаського повіту. 1794 року в містечку налічувалося близько 3.7 тисячі жителів.
Визначною подією в історії містечка було будівництво в 1847 році між, Городишем і Млієвом Грродищенського механічного заводу братів 'Яхненків і Симиренків, в 1848 році тут же, над Вільшанкою, був споруджений Городишенський цукровий завод. В 1876 році збудовано новий цукрозавод — Маріїнськйй, один із кращих у Росії.
1890- 1892рр. у містечку існувала фірма "Лабрадор, яка добувала цінний камінь лабрадорит з місцевого родовища. Продукція фірми надходила в Одесу, Петербург, Німеччину, Францію, США на будівництво пам'ятників та різні споруди.
З Городища вийшов ряд визначних діячів української культури, зокрема, поет-байкар П.П. Гулак-Артемовський ( 1790— 1865), який назвав Городище "незабвенным", композитор і співак, автор відомої опери "Запорожець за Дунаєм" С.С. Гулак-Артемовський драматург І. А. Щоголев-Тогобічний та інші.
У вересні 1843 року і двічі влітку 1859 року бував v Городищі Т.Г. Шевченко. Тут також побували народовольці А. І. Желябов, М.І. Костомаров, М.П. Драгоманов. У 1870-1873 рр. жив український етнограф П.П. Чубинський. Вихідцями з нашого міста є академік І.Ф. Гаркуша професори І.М. Могильний та О.К. Щербина
ШКОЛЯРИК
Ще тричі півник прокукурікає - І буде 1 вересня Цього року до школи піде і Миколка Кирпатенко. В перший клас! Хлопчик до цього готовий –має новий одяг, барвистий ранець, зошити, олівці та фломастери. Знає літери й цифри, які, сподівається, за ці дні не забуде.
За літо вивчив навіть одне англійське слово -"о'кей" - яке перехопив від сусідського діда. Миколка хвилюється: а що як інші діти будуть розумнішими? Чи з нього не кепкуватимуть? Але ж він старанно пив козине молоко, тож тепер не повинен пасти задніх. А якою буде перша вчителька? Суворою чи лагідною? Молодою чи за два роки до пенсі.? Ото вийде сміхота, коли вона буде схожа на тітку Любку, що живе навпроти! Татко каже, що їхня бригада на стіни менше штукатурки кладе, аніж вона на обличчя...
Та ось, тримаючи в руці букет жоржин, Миколка стоїть посеред яскравого гурту первачків. Всі вони веселі, бала кучі, гамірливі, сором’язливі, одним словом, різні. Учителька виявилася молоденькою І досить-таки симпатичною. Чимось схожою на тьотю, що часто по телевізору співає, тільки не в такій короткій спідниці. Вона завела дітей до класу І почала розсаджувати. Дехто завередував.
- Я не буду сидіти разом з дівчиною! - верещав руденький хлопчик. - У мене вдома дві сестри, вже так із своїми ляльками та бантиками набридли!
Із задньої парти почулася протилежна вимога:
- А мене посадіть біля Оленки! Бо ми ще в дитсадку домовилися, що після школи відгуляємо весілля. Батьки вже й гроші почали складати...
Нарешті всі знайшли собі місця до душі.
- А тепер давайте знайомитися, - сказала вчителька - Мене звати Галина Іванівна, а тебе, наприклад, козаче, як величати?
- Антошко Володя, - червоніючи, відповів беззубий козарлюга.
- А по-батькові?
- Не знаю...
- А як мама татка кличе?
- Безробітний бурмило!
Клас засміявся, ніби хто розсипав жменю срібних дзвіночків. Учителька теж приховала усмішку і вдавано суворо взялася повчати:
- Спокійніше. Пам'ятайте, що ви тепер школярі, тобто - майже дорослі. У класі всі повинні вести себе спокійно. А коли комусь щось треба - той повинен підняти руку і чекати, поки я дам дозвіл говорити.
Руку відразу підняв кругленький, з хитруватими оченятами хлопчик.
- Що тобі? - запитала вчителька.
- Та нічого. Я просто перевіряю, як система діє, - чи немає збою...
Вчителька почала вести урок
- А тепер, діти перевіримо ваші знання, може хтось нас приємно здивує. Не соромтеся, коли не зможете дати правильну відповідь. Ми й зібрались тут для того, щоб оволодіти знаннями... Ось ти, Ганнусю, можливо, скажеш, що це за літера?
- Бублик... - зніяковіло промимрило веснянкувате дівча.
- Ні, ця літера тільки схожа на бублик, а називається вона "О"... А ти, Богданчику напевно знаєш скільки буде три плюс два?
Розуміючи, що малому важко дається підрахунок, учителька дозволяє порахувати на пальцях
- буде повна жменя! – радо оголошує майбутній математик…
Ось так закінчився перший шкільний день. І Миколка вже наступних уроків, аби швидше стати великим та розумним. Щасти йому!
Одні збитки
Сидір Кухвайка живе в селі Задрипанці. Цього літа, як завжди, на канікули приїздив онук. Коли збирався додому, залишив дідові книжку – “Сто тисяч” Карпенка-Карого. Книжка Сидору сподобалася. А особливо в душу запали перші рядки: “Охо-хо-х! Трудно теперечки жити на світі. А через чево і трудно? Через того, що багато розумних понаставало…Усі торгують, а покупателі только глазами купують, а торгівлі нема – один убиток…”
Після таких проникливих слів Сидір не міг читати далі. Він довго сидів і міркував про своє тяжке життя. Скоро в нього почали з’являтися думки, що не погано було б розбагатіти. Своєю мрією він поділився з кількома знайомими, і невдовзі про це знав весь куток. Одні Сидору співчували, інші сміялись, а ще інші зітхали: мовляв і, і самі старими будемо… А Кухвайка продовжував мріяти далі.
Якось його запросили до сусідів на весілля. Старого вже давно нікуди не кликали, тому від радості він навіть хлюпнув на тім’я останні крапки тройного одеколону.
На весіллі, коли всі вже добряче “заправились” і кожен виводив свою пісня, до Сидора підсіло троє міцних хлопців.
- А чи знаєте, діду, отой великий камінь, що за селом із землі виглядає? – зашепотіли по змовницьки.
- Знаю…
- Так от – там скарб заховано.
- Та ну?
- Правда. Чи то козаки, чи то якась графиня там відро золота зарила. А зверху тим каменем приварила! Ми завтра після обіду хочемо піти відкопати. Може, допоможете?
Сидір вухам своїм не повірив: скарб!!! Але, перехиливши чарку, опанував себе.
- Хе-хе! Яке там золото? Вигадники!
… Та спокуслива думка не дала йому спати вночі. Щоб випередити хлопців, подався за село, ледь півні прокукурікали.
Робота виявилася не простою. Лопата не слухалася і ледве шкребла твердий грунт, боліли руки й ноги, піт дощем стікав по спині, капав з носа. Виявилося, що камінь глибоко вріс у землю. Але Сидір не здавався і до полудня викопав весь.
Незабаром прикотили трактором хлопці.
- О діду, ви вже впоралися?
І, підхопивши гранітну брилу, викинули її на причіп.
- А золота щось не видно…- промимрив Сидір.
- Нічого, шукайте, - зареготали хлопці. – Що знайдете – все ваше. А ми фундамент робимо, то цей камінь якраз на вугол поставимо...
Сидір ледь не розплакався:
- Оце так! Весь вік чесно пропрацював, а тепер ще й збиткуються наді мною, - журився. –Ех, піду красти!
Об’єктом свого першого злодійського візиту дід Сидір обрав сільський магазинчик. Темної ночі вибив фанерні двері і, схопивши ящик горілки, побіг геть. Нести було важкувато, тому вирішив опустити здобич у ставок.
- Як шум стихне – дістану, - задоволено бухикнув.
Злодія дуже й не шукали. Біля магазину трохи пометушилася міліція, і все на тому затихло. Та через кілька днів над місцем, де Сидір опустив у воду ящик, з’явився такий барвистий килимок з етикеток і акцизних марок, що відкисли у воді виплили на поверхню ставка. Ніби на замовлення берегом якраз ішов дільничний...
Словом, Сидір зрозумів, що такий спосіб розбагатіти не тільки ненадійний, але й небезпечний.
Збігли дні. Почув якось Сидір від куми Мартохи, що на містечковому базарі “у ходу” хрін.
- Ледь з руками не забирають! –повторила, як заведена.
- А це ідея! – зрадів старий. – на грядці хрону – завались, картоплю глушить. От і займусь бізнесом!
Накопавши лантух коренів, поїхав автобусом на базар. Там було повно всілякого добра. Але Сидір із задоволенням відзначив, що тільки його хрону тут і не вистачало. Та простояв він до кінця базару, а охочих до гостренького не знайшлося. Якщо в когось й була якась копійка, то шукали люди м’яса, сала та риби, а на хрін і не дивилися. Напевно й без нього було гірко.
Базар розійшовся, а покупця так і не трапилося. Сидір звалив клумак на плечі і пішов геть. Але тепер товар видався йому вдвічі важчим. Тож, Сидір спересердя вивалив його прямо на тротуар.
Відразу, звідкілясь з’явився молоденький міліціонерчик.
- Діду, що ви робите! Вулицю тільки-но перейменували, а ви тут уже й смітите! – і виписав штраф.
Отож до рідних Задрипанців довелося добиратися пішки. Та ще такою багнюкою. Поки дійшов, останні черевики зовсім розлізлися. І не дивно, адже купувалися так давно, що точної дати не встановить жоден краєзнавець.
Тепер Сидір сидить удома босий. Уже не читає, бо не дають світла. Ні про які скарби не мріє, а сподівається отримати гуманітарну допомогу від свого колишнього ворога – німця.
ТЕЛЕСЕРІАЛИ
Телесеріали... Романтичні та еротичні, містичні та фантастичні, в незвичайними колізіями та проблемами. З'явившись на наших екранах, вони захопили в полон геть усе жіноче населення. Знервовані сірим буденням, вони, як спраглі до водиці, припадали до телевізорів. А там таки є на що глянути! Відтоді у багатьох чоловіків скінчилося спокійне життя. Таж було і з Петром Невдахою. Тільки не подумайте, що фільми йому байдужі. Зовсім ні! Просто його благовірна уподобала їх аж занадто.
Прийшов він з роботи, а жінка дивиться "Багаті також плачуть". І так захопилася сюжетом, що й вечерю забула приготувати. Обізвався, то потім і не радий був. Проплакав потім і він усі серії, ніби той багач...
А пригадаймо нескінченну "Санту Барбару"! Насміхаючись із жінчиного захоплення Мейсоном, він підколював її власними епіграмами:
Уявляю я, як Мейсон чекає зарплати,
Бо вже жінка пригрозила, що вижене з хати!
Уявляю я Сісі у драній кухвайці,
А із кирзових чобіт виглядають пальці.
Потім була "Просто Марія".
- Оце фільм! — захоплено вигукувала дружина. — Він навчає, як треба жить!..
Хоча Петро бачив там лише суцільну брехню, в якій заплуталися і самі персонажі.
Тоді по екранах пройшлися парадом Рози і Асусена, Едери і Марімари, тропіканки і негритянки, лунатики й фанатики...
Аж ось розпочалась "Династія". Жінка так вболівала за Блейком, що Петро аж ревнувати почав.
Ех, яке життя! — зітхала дружина. - Чоловіки вишукані і благородні, жінки вродливі й розкішні... Ну чому хоч у нас на кутку, як мужик - то п'яниця, а жінка - ну, як каторжанка!!
Як умів, Петро пояснював, що красиве життя, то лише обгортка. а насправді, є і в них проблеми. Та ще й які! Ну там, ананаси перестигли чи діаманти потускніли... А що жінки, як королеви, то що вдієш. Може у них клімат такий! Колгоспів же на гнилому Заході ніколи не було, соцзобов'язань на себе не брали, п'ятирічок попи не перевиконували, от врода й не помарніла... Але дружину це втішало мало.
Тоді до серіалів почав потроху звикати і він. І з якою насолодою вони ч дружиною продивилися улюблений серіал усіх пенсіонерів "Перші поцілунки"!
-А ми, - гомоніли, - вік прожили, а такого не знали! Тепер, хоч і з запізненням, будемо дечому навчатися, аби зовсім не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки...
Але, як розпочався новий серіал "Агенство моделей", Петро знову не на жарт занепокоївся. А що як і його мила спокуситься солодким життям, та і сама гайне займатися модельним бізнесом. Ох, тоді тримайтеся, панове капіталісти!
РИБА, ПТИЦЯ Й МОЛОДИЦЯ
Микола Лящ, завзятий мисливець і рибалка, надзвичайно любить суто чоловічі компанії на лоні природи. Отож і зараз він сидить на березі річки в гурті своїх однодумців. Доварюється юшка, скажено кусають комарі-кровопивці... Ну, чим не свято і тільки це, - за їх одностайною думкою, - в змозі розворушити й розчулити чоловічу душу.
Коли від юшки лишився тільки лавровий листочок, почалися задушевні розмови про головне. Петро згадує, як колись спіймав двохметрову щуку. І такі були у неї хитрющі очі, ну прямо як у баби Насті, що торгує самогонкою! Іван хвалиться, як завалив зайця з метровими вухами. Каже, що тими вухами жінка його місяць годувала. Ще й сусідці четвертинку на холодець позичила...
А знаєте, хлопці, яким я колись завзятим мисливцем був! - почав Лящ. - Ото! По всьому світі б шукали, та ніде такого не знайшли! Що не постріл, то й качка, Що дуплет; то й селезень... Хто б не їхав, обов'язково і мене запрошував. Казали: з тобою завжди удача буде, ти дичину краще за собаку чуєш. І яка птиця траплялася! З однієї дрохви пір"я на три подушки було!
А риболовля! За літо я стільки риби засолював, що на дві зими вистачало смакувати! Ех, і ловив я її і в дощ, і в сніг, і в сонце, і в негоду. Як кажуть: і зимою й літом завжди з привітом...
А раз навіть вполював за один день рибу, птицю й молодицю! А було це так. Подався зрання я до озера диких качок настріляти. Поцілив одну, а вона у очерет шувбовснула. Ну, що робити! Роздягаюся. Лізу у воду, бреду очеретом, шукаю трофей. Раптом чую, як щось хлюпочеться. Підкрадаюся тихесенько до того місця і бачу, ви не повірите, голу жінку!!! У серці в мене йокнуло, в голові тенькнуло, що я і про качку забув. Придивляюся, аж та русалка ятір витягує. Тут я прийшов до тями і тихенько звернувся до неї, мовляв, давай допоможу. Вона спочатку ніби злякалася, та окинувши мене оцінювальним поглядом, радісно погодилася. Ледве витягнули ми той ятірець, повний блискучих линків, золотавих коропів, на берег. Поки жінка одягалася, я мотнувся за качкою, на ходу ще одну підстрелив. Тоді підходжу до незнайомки. Познайомилися, розговорилися. Дізнавшись, що у неї нема чоловіка, поспішив сказати, що і я холостяк...Отож запросила вона мене до себе.
Я чистив рибу, вона поралася біля дичини. Потім вправна господиня все посмажила і була у нас незабутня шикарна вечеря... Припала мені до душі ота жар-птиця, та і я, бравий козарлюга, сподобався їй. Отож невдовзі ми і побралися...
Так що була в моєму житті риба, птиця і гарна молодиця. Чого і всім бажаю.